Баба на краю часу

Дивна родина, для якої зупинився час – саме такими постають з перших хвилин головні герої вистави «Сталкери». Баба-травниця Пріся, її панічна донька Славка і наймолодший – внук та син відповідно – Вовчик. Дітвак-переросток, якого мама захищає від світу шапочкою, а баба вчить спілкуватися з русалками. Вони – ті, що не виїхали з зони відчуження і опинилися у власній реальності – адже з роками їхні уявлення про зовнішній світ стають чимраз абстрактнішими. Є ще дільничний Вася, людина-виконавець.

У постановці немає другорядних героїв. І, відповідно, не мало би бути когось одного головного, проте центральним у моєму сприйнятті став образ баби Прісі, втілений актрисою Молодого театру, Заслуженою артисткою України Ірмою Вітовською.

Автор п’єси – Павло Ар’є, режисер постановки – Стас Жирков. І перше, що я почула про постановку, причому від виконавиці головної ролі Ірми Вітовської – що вистава специфічна, не варто сприймати її буквально. Спочатку це здивувало, бо мистецтво театру і не мало би читатися буквально. Друга характеристика твору здивувала ще більше і заінтригувала одночасно – що це твір-катарсис. Забігаючи наперед, скажу: так, катарсис, пересвідчилася.

Дивацтва баби Прісі показуються по одному, як намистини на разку. І всі вони якісь..не-бабські, чи що. З перших хвилин знайомства ми дізнаємося: вона не просто любить м’ясо, а постійно полює, хоч бабі й забороняють ловити радіоактивних звірів. А вона все рівно їх ловить і тягне у дім. Вдивляюся в її хустку і усмішку, в поставу, і прочитується.. звір-лев з картин Марії Примаченко. І паралель з чорнобильськими метафорами цієї художниці уже настільки виразна, що не відпускає упродовж усієї вистави.

А ще бабі Прісі мусить бути радейко в хаті, від нього аж світлішає. Звідти звучить роками «Ти, земле моя», і бабі важливо, як ґрунт під ногами, відчуття дому і музики з того часу, коли в її поліському селі і люди жили, а не тільки русалки. Жінка з власною музикою і радейком на плечах.

А з русалками вона вміє говорити – у моменти правдивої щирості баба-травниця спілкується тільки так: поліськими піснями-замовляннями, молитвами, а то й прокльоном. І в переломний момент її молитва стає прокльоном.

Баба курить «цікаве зілля» і збирає такі ж гриби, але «своя реальність» у неї давно.

І тільки на перший погляд здається, що вона – ненормальна. А наскільки нормальними є ті, по той бік зони відчуження? На запитання, чи тільки на Поліссі русалки живуть, баба по щирості відповідає, що а раптом їм більше ніде місця нема? Адже бабин світ стискається до атома і звужується – той світ, у якому кров спиняють словесним зворотом, а чоловічу силу повертають відваром трав. І Пріся не покине свою землю, в яку врослася за роки – бо її справжній світ евакуації не підлягає. Чи ненормальна вона? «Ми живемо на початку і на кінці часів, - каже вона до внука Вовчика, - з сонцем встаємо і з місяцем лягаємо». А там, за оболонками її світу – полуниця взимку і лід влітку, а день-ніч людина давно вимішала в щось одне…

Пріся докоряє своїй доньці Славці, дитині радянського часу: «Ваше покоління тепер скрізь править. Але ви – хворе покоління. Ви маєте свою землю, не знаєте кріпацтва – але вам партія має сказати, що з тою землею робити?» (цитата приблизна).

Сценографія підсилює вимовлений Прісею посил: у кутку кімнати видніється бюст Леніна, на який баба Пріся час від часу вішає свою сітку для відлову лісових зайців.

За спілкуванням з традиціями баба Пріся йде глибоко в ліси, в її ж домі, запустілому і вицвілому, в кожного своя правда і свій крик. У цьому домі все тримається на «чесному слові», передусім стосунки: донька ненавидить і любить маму, внук боїться баби і любить її, баба лає всіх і по-своєму любить також.

Ночви у їхньому домі ще, певно, з тих часів, коли Вовчик був малим і жінки купали його (а знаємо, що немовлят було прийнято купати саме в ночвах). І ці ж ночви стають йому труною – човном на той світ.

Ще одна метафора, яка працює в зворотному напрямку – та ж таки баба Пріся: спочатку вона сприймається як химерна берегиня, а відтак розумієш: це берегиня, яка змушена вбивати. Лялька-попелєнка або.. або звір з картин Примаченко. Звір, який захищає рештки зникаючого світу.

Один із кульмінаційних моментів вистави також означений фольклорним смисловим кодом: «колискова-навпаки», яку баба співає не щоби приспати, а щоби розбудити свою доньку, відкрити їй дорогу.

У бабиному світі, за яким вона ходить глибоко в ліс, духи поділені на «злих» і «добрих», і ця межа видима. Баба чаплає зарослями і чує під ногами твердь – це саме та земля, розлука з якою для Прісі неможлива, деінде химерна баба «не прийметься». Як зрізаний корінь цілющого зілля. Вона поводиться так, як ті трави, які збирає до кошика: може вилікувати, може вбити.

А ще вона дістає з кишені самокрутку і свистати хотіла, що за документами дільничого «їх не буває» - тих, хто не виїхав з Прип’яті. Так само не буває, як русалок і водяників – про них у протоколах також нічого не пише…

Іванна СТЕФ’ЮК,

письменниця, кандидатка філологічних наук, кураторка етнографічного проєкту «Спадщина», завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва

Фото: molodyytheatre.com