Традиції посвяти і переходу в обрядовій канві буковинців

Перехід з одного статусу в інший в українській (а отже – і буковинській) традиції супроводжується випробувальними обрядами та обрядами-благословеннями. Що стосується «перехідного віку», тобто відокремлення юної людини з громади дітей і прилучення її до молоді (парубоцтва та дівоцтва) – це непростий і багатий на емоції момент як для самого підлітка, так для його рідних.

Взагалі посвяти як такі існують не тільки у віковому розумінні, адже відомими є ремісничі посвяти, військово-солдатські тощо. Чимало з посвят супроводжувалися принизливими для учасника випробуваннями, які мали на меті перевірити ініціанта на стійкість. Зокрема, Зенон Кузеля фіксує традицію ритуального биття на межі (старші чоловіки глузують над підлітком), при цьому кажучи: «Оце, щоб ти пам’ятав, що тебе бито, щоб знав, де межу проведено». І в цьому випадку буквальна межа (межа між землями) символізує вікову межу (жертва такого обряду вже не дитина і цей перехід болючий).

Проте, звісно, ініціацію (посвячення) значно спрощено було би розглядати лише як систему домінування старших над молодшими. Передусім, посвята передбачала з’ясування: а чи вміє юнак чи юнка працювати нарівні з дорослими. Одна з буковинських паремій прямо вказує на це: «Косар – то вже парубок». Для дівчини ж «тестом на зрілість» є вміння спекти хліб, а надто – начинену курку (доволі складну в приготуванні буковинську обрядову та храмову страву).

Василь Костащук, учень Михайла Грушевського, котрий присвятив парубоцьким традиціям села Тулова (Снятинщина) кандидатську дисертацію, фіксує ще таку цікаву специфіку покутських підліткових посвят: якщо в інших регіонах «ключове» випробування неприємне, а то й небезпечне для учасника (переплисти ріку з каменем в руках, викрасти коня з поверненням тощо), то в Тулові головним іспитом для парубка є народні танці – якщо він відтанцює в зимові свята весь вечір і не зіб’ється – парубоцька громада вважає його своїм. Часто посвяти у парубки відбувалися при дівчатах.

Як же випробовували дівчата одна одну? Припускаємо, під час андріївських та святвечірніх ворожінь, деякі з яких передбачали наявність небувалої сміливості від учасниць.

Посвята, окрім випробувань, передбачала і додаткові права, недоступні дитині. Передусім – це право носити певні види одягу (капелюх, волосянки, взуття для хлопчиків; вінок, взуття, запаску чи спідницю – для дівчинки). Особливо у бідних селянських родинах, де дітей було кілька, а ресурси – обмежені, одяг дитині справляли, як правило, коли вона стає підлітком («ходить між люди»), або ж коли йде в школу. Доти одежею хлопчика і дівчинки була сорочина і полотняні штани. Підлітки ж засвідчують власну гендерну ідентичність через квітчання, носіння вінка (дівчина), косичення капелюха, носіння широкого пояса (хлопець).

Тут же існував певний етикет – наприклад, якщо у одній родині дівочить відразу кілька дочок, всі є дівчатами на виданні, то поки не вийде заміж найстарша – молодші не мають права носити урочистий вінок, що буде пишнішим чи вищим за вінок сестри.

На Заставнівщині були поширеними два родинні обряди, спрямовані на благословіння підлітка – «благословіння капелюхом» (для хлопця) та «благословіння хусткою». Полягає він у тому, що на Спасівські храмові свята дитина вклякає перед образами, молиться, а відтак батьки кладуть їм на голову той символічний убір, який означає їхню приналежність до іншої вікової групи, і вперше бажають дитині того, що знадобиться дорослій людині – стати добрим господарем, вдало одружитися, бажають статків тощо. З цього моменту їхнім синові чи доньці можна ходити на танці, але й відповідальність у них відтепер – як у дорослих.

Чим є по суті посвята у підлітки? Ще одним обрядовим порогом, де є етап болючого відмирання старого періоду життя (цим і зумовлені глузування та кпини над підлітком), далі юна людина засвідчує власну зрілість – вміння працювати, танцювати тощо, а далі батьки благословляють їх у новому віковому стані, адресуючи їм у молитві блага на увесь дорослий вік, адже відтепер їхні діти – більше не діти….

Іванна СТЕФ’ЮК,

кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проекту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва,

письменниця

Фото: Ромул Вуй