Урочистості з нагоди початку виводу військ з Афганістану

img4Ще один травневий ранок згуртував небайдужих новодністровців у пошануванні та підтримці наших «афганців», які традиційно зібралися на пам’ятному для кожного з них місці 15 травня з нагоди 33-ї річниці початку виводу радянських військ з Афганістану.

Про болючу статистику та історичні факти говорили ведучі Марина Довбенко та Олеся Мотузок. Цього дня вже багато років воїни-інтернаціоналісти віддають данину пам’яті загиблим землякам Ігорю Рибіну та Ігорю Кузнєцову, а також своїм побратимам, які відійшли у Вічність в різні роки після завершення тієї війни. Тривожний метроном вистукував у пам’яті імена, зволожуючи погляди і мережачи серця особливими ритмами: Валентин Донник, Іван Сегетій, Василь Гамарник, Станіслав Кіршик, Анатолій Цибулько, Олександр Олійник, Володимир Вовківський, Анатолій Зубець, Анатолій Журбенко, Сергій Ковтун, Микола Шендерюк…

Проникливим щемом відлунювала пісня у виконанні Сніжани Яцко, а багатобарв’я весняних квітів від новодністровських «афганців» та представників підприємств і установ, рідних та близьких вкотре додало урочистої краси місцю, де 10 років тому ще лиш закладали історичну капсулу під майбутній пам’ятник, а у липні 2012 уже відбулося його відкриття.

Щирою вдячністю за відданість місту й активну громадянську позицію висловила міський голова Наталя Цимбалюк, побажавши земляками міцного здоров’я та дочекатися миру і у війні нинішній. Як і завжди, помітно хвилювався голова Спілки воїнів-інтернаціоналістів Анатолій Вольський, наголошуючи, що Афганістан був, є і зостається у долі кожного з них та рядочками на могильних плитах друзів, із ким назавжди пов’язані до болю гіркі слова «вантаж 200» і кого прихистили небеса уже у мирні роки.

Важко давалося кожне слово і мені, адже щороку «афганська» пам’ять проходить болем крізь душу.

Спинилась мить – у спогадах і втратах…

Стоять вони крізь лет десятиліть,

Уже змужнілі й сиві всі солдати,

Що й досі чують відгомін страхіть.

Вони зітхають, мовчки тиснуть руки,

Тремтять і голос, й квіти, наче кров.

Афганський біль – відлуннями розлуки

Пече зі сходу в свіжих ранах знов.

Якби ж хто знав в афганськім попелищі,

Що буде град у рідній стороні?!.

Що рік за роком кулями засвище

І буде смерть косити на війні?!.

Спинилась мить – «афганці» сивочолі

У снах і досі бачать ту війну.

І хто коли кому роздав ці ролі

І де ж та правда – вкотре не збагну...

Ішли під кулі діти України,

Горіли долі там, на чужині,

Сивіли мами, плачучи над сином, –

Усе, як зараз, знов, на цій війні…

...Хвилюючі миті до трепету! Квіти шани і низькоуклінну вдячність за материнську віру й любов передала я мамі Анатолія Грищука Марії, котра разом із сином цього дня неодмінно пригадувала важкі дні очікування в особливій материнській молитві.

Вже традиційно урочистий мітинг продовжився ходою до першої у місті школи, де розміщено меморіальні дошки пам’яті учням закладу — двом Ігорям, котрих знає і вшановує щоразу уже не одне покоління випускників. Очі наших «афганців»! Очі наших хлопців, що вже поруч на Вічній правді.... Миті справжності... Квіти... Фото на згадку… Спогади... Вдячність...

упражнения для пресса

Вкусные кулинарные рецепты

шаблоны joomla 2.5 бесплатно