ТИХА НІЧ, СВЯТА НІЧ...

(Роздуми до етнопроєкту "Буковинське Різдво")

Девʼятий запис

Атмосферу сьогоднішнього дня чи не найкраще описує заголовок однієї з відомих колядок – «Тиха ніч, свята ніч…». Так, саме тиха, адже, по-перше, увесь день зайнятий не тільки приготуванням 12-ти ритуальних страв, серед яких головними є кутя та узвар, але головний настрій дня все-таки не кулінарний: родина, що шанує традиції, з нетерпінням чекає на появу першої зірки. Сьогодні - Святий вечір за юліанським календарем. Сьогодні - той день, коли думка має силу слова, а слово має силу дії.

Далі, як відомо, уся родина сідає за стіл, але це особлива вечеря – бо на неї приходять і живі, і предки, і янголи. І саме про це виразно свідчить різдвяна атрибутика. Дідух (дід, хлібне дерево) – символ предка по чоловічій лінії, згідно з уявленнями, на нього злітаються усі рідні душі, щоби подивитися на своїх близьких. Баба (сіно під скатертиною) – символ предка по жіночій лінії, всіх жінок роду. Це ж сіно трактується і як символ того, що Христос народився на сіні.

Незвичайно і сервірований стіл – якщо, до прикладу, в родині шестеро людей, то на святвечірню вечерю накриють …сім приборів. І в «мисочку предка» поставлять після вечері по ложці кожної страви і поставлять на підвіконня». В більшості населених пунктів Буковини цю мисочку називають «дідова», тобто предкова. Проте в окремих населених пунктах Гуцульщини (до прикладу, Яворів Косівського району) пояснення ще сакральніше – це офіра янголові, який, як відомо, «спостерігає» за родиною з вікна (і тому на вікно не годиться сідати чи сваритися через вікно, як і гріх вікна тримати брудними).

Так, людина на Святвечір тихіша, добріша і.. замисленіша чи що. Натомість у цю ніч вміє говорити … худібка. Саме такі уявлення відображені в українській традиційній культурі – господарі зі святої вечері худібці несуть всього, крім узвару та куті, і цього вечора навіть найсуворіший і неохочий до сентиментів ґазда обійме поза шию свою корівку і пригорнеться. Бо вона – його годувальниця.

Сьогоднішня коляда найтихіша – бо після Святої вечері у колядники підуть тільки діти, з музичного супроводу – тільки дзвоники. А гучна, весела молодіжна і ґаздівська (доросла) коляда зі скрипкою, рогами і трембітами – то буде вже завтра, коли дух Різдва людина відчує вповні. До речі, серед цікавих видів коляд, поширених у Путильському районі – «умерска коліда» (для предка), «коліда для хати, де нихто не жиє» («коліда для вікон») та «одовицка коліда»).

Так, на перший погляд звучить дивно – колядувати там, де ніхто не живе. Але якщо розглядати колядування як сакральне спілкування? Як акт памʼяті про те, що колись у хаті, де зараз вікна голими рамами свистять, народжувалися і дітей народжували, працювали і відпочивали, одним словом – жили…

На Лемківщині, Бойківщині і в окремих регіонах Закарпаття саме сьогодні прийнято пекти спеціальний обрядовий хліб, збережений ще з дохристиянських часів – карачун. Існує і обряд «купати карачуна» (детальніше про цю обрядодію можна прочитати у праці Марії Горбаль «Різдвяна обрядовість Лемківщини: семантика, типологія, етнічний контекст»).

А ще до Святого вечора дівчата обовʼязково ставили в хаті павука з соломи, який мав «ловити» добрі сни і думки і залишати їх господарям на весь рік (український «ловець снів», правда ж?)…

А ще цієї ночі три світи разом – бо ми згадуємо предків, вітаємо всіх живих рідних і загадуємо щонайсвітліше для майбутнього. Тиха ніч, свята ніч….

Христос ся Рождає!

Іванна СТЕФʼЮК (ОЛЕЩУК),

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» БЦКМ,

кандидатка філологічних наук, письменниця