Новини

Що то за звір: штрихи до обрядового бестіарію

Wilder Mann 2

 (Роздуми до етнопроєкту "Буковинське Різдво")  

Запис дванадцятий  

В високогірних селах Гуцульщини збереглася одна цікава традиція – не називати потойбічні сили, хижахів, стихію чи хворобу прямо, а вдаватися до парафразу, описового називання. Тобто те, чого бояться, тільки описують, не називаючи прямо (аби не накликати). Ведмідь – «вуйко», змія – «софійка», невиліковна хвороба «то, щезло би», чорт – «нетрудний», вовк – «колядник». В такому асоціативному ряду може здатися, що для горянина хижак – це одне лиш лихо, і навіть причини вгадаються – адже той же вовк чи ведмідь є прямою загрозою як для худоби, так і для людей. Але виникає три запитання: чому вовка називають саме колядником, чому його запрошують першим на Святвечір, коли вносять дідуха (згадка про це є у праці В.Шухевича «Гуцульщина») та чому маланкарі як на Буковині, так і на сусідньому Прикарпатті втілюють образи ведмедів – крилатих і звичайних. Отже, що поєднує вовка та ведмедя з новорічно-різдвяною обрядовістю?

Розпочнемо, мабуть, із вовка. Олекса Воропай пише, що у вовка в українській традиційній культурі дуже поважний покровитель – сам святий Миколай (як і у ведмедя). За легендою, саме він розпоряджається, котру худобу хижаки можуть полювати. Вовк і ведмідь вважаються справедливими хижаками. Звичайно, кожен господар пильнує свою худобу, але якщо якась блудна вівця відбивається – як правило, він її не надто ретельно шукає, існує і приказка: «Блудна вівця – вовкові вечеря».

unnamedУ В.Шухевича процес внесення дідуха до гуцульського обійстя описується так: «..вносячи до хати прикрашений вівсяний сніп, запрошували на вечерю бурю, град, вовків, що можна вважати переосмисленим закликанням предків». Ймовірно, що вовків саме з цієї причини називають колядниками – по-перше, вони «запрошені» на передріздвяну вечерю, а по-друге, вовче виття у різдвяну пору шанобливо називають співом.

Не менш помітним є ще один образ – маланкарський Ведмідь. Особливо виразно дохристиянське прочитання простежується у обрядових варіантах села Красноїльськ на Буковині та села Белелуя на Покутті. Там ведмежі образи – це снопоподібні очеретяні каркаси або соломʼяні каркаси з квітчастими крилами. Образи настільки фантасмагорійні і символічні, що непосвячений у тему гість навряд чи впізнає у них власне ведмедів (на відміну від Вашківецької Переберії, де Ведмідь – це персонаж, зовні подібний на ведмедя, з хутряною головою і також заквітчаний.

12malankaЮ.Фігурний у праці «Історичні витоки українського лицарства» виводить присутність образів вовка та ведмедя у обрядовості нашого народу ще з індоєвропейських часів, повʼязуючи це з культом воїна-звіра: «Воїни-звірі, власне кажучи, стали помітним явищем у формуванні мілітарно-сакрального індоєвропейського культурного комплексу. З них у прадавні часи складалися таємні військові чоловічі об'єднання первісних племен, що сформували власний ритуальний комплекс та вірування, в котрих чільне місце відводилося саме звіру-хижаку. Ці вірування простежуються у багатьох Індоєвропейських народів, у тому числі індоіранців, греків, латинян, кельтів, германців, балтів, слов'ян, а витоки їх, ймовірно, сягають ще епохи тотемізму. Тотемом нерідко виступав могутній звір (ведмідь, вовк тощо), і загалом тотем не тільки сприяв полюванню, піклувався про добробут племені, але й захищав його від дій ворожих племен, допомагаючи перемогти ворогів під час збройних сутичок. Тому важливу роль у релігійному світогляді чоловічих таємних військових громад відігравав образ-тотем воїна-хижака, часто воїна-ведмедя або вовка». 

Wilder Mann 1
Автор світлини Wilder Mann 

Дослідник А.Бондаренко у монографії Образ воїна-звіра в українській міфології також доволі детально аналізує роль тотема-звіра у віруваннях народу і виводить етимологічний звʼязок слова «воїн» від прасловʼянського «вой» (звук, який видає вовк).

Як відомо, народна культура акумулює духовні досвіди суспільства різних періодів і зберігає, герметизує їх до символу. В.Шухевич робить висновок, що різдвяна обрядовість чи не найбільше наснажена дохристиянськими тлумаченнями і сенсами, які дуже тісно переплелися з християнськими: «Дуалістичний характер вірувань гуцулів, як і населення інших регіонів України, найповніше відбився в ритуальних дійствах зимового зиклу, навколо якого групувалися звичаї та обряди народного і церковного святкування дат Різдва, Нового року, Водохрещів («Йордань»)» («Гуцульщина», видання 1987 року, с.287).

Так, саме у різдвяну пору тисячолітні символи говорять на повний голос – це час, коли заквітчаний кінь танцює і кланяється, а вовків пошепки називають «колядниками». Це пора, коли всесвіт тримається на волосині (космогонічна прикраса «павук»), а небо вміє говорити. Це час, коли дві тисячолітні культури – дохристиянська та християнська – переплелися у такий тісний узір, що утворили безконечник – бо десь чути «Ой як же було ізпрежди віка», а десь – «Во Вифлеємі»… А через кілька днів говорити починає Маланка, та все символами: у ведмедів «виростають крила», а ще інший персонаж – увесь у пастуших дзвониках-калаталах, а кінь знову танцює і кланяється, і навряд чи хтось достеменно пригадає, чому так. А як тут пригадати, коли між поняттям і символом відстань – тисячі років. Колективна памʼять у всій своїй силі і красі….

 1 2  4 

смт Красноїльськ,

експедиційні фото Буковинського центру культури і мистецтва  

смт Красноїльськ,

експедиційні фото Буковинського центру культури і мистецтва

Вашківецькі Ведмеді,

фото https://zbruc.eu/node/94903

 

Іванна СТЕФʼЮК (ОЛЕЩУК),

кандидатка філологічних наук,

докторка філософії у галузі філології,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» БЦКМ, письменниця